Будьте успешны с Группой компаний LUX GROUP COMPANY!

пресс центр / Докази: довіряй, але перевіряй

17
Feb
0
// 0 Коментариев

Абсолютизація принципу змагальності унеможливить постановлення законного й обгрунтованого вироку

Доволі часто від учасників процесу можна почути про нібито порушення суддями основоположного принципу Кримінального процесуального кодексу — принципу змагальності. Відповідні заяви зазвичай мотивовані тим, що судді не є суб’єктами доказування, отже, їхня участь у цьому процесі виключно пасивна. Мовляв, їхні функції зводяться до створення необхідних умов для реалізації сторонами своїх прав і виконання процесуальних обов’язків. Чи так це насправді й де пролягає межа між абсолютизацією принципу змагальності та обов’язком судді винести справедливе рішення?
Неупередженість vs об’єктивність
Безсумнівно, навіть одне поставлене суддею запитання може в деяких випадках суттєво вплинути на перебіг кримінального провадження, що часто суперечить інтересам однієї зі сторін, одномоментно руйнує стратегію захисту чи обвинувачення. У свою чергу сторона, що незадоволена процесуальним рішенням, отримує привід стверджувати про начебто упередженість судді, а саме — порушення ним принципу змагальності. З усіма наслідками, що із цього випливають: від клопотання про відвід до направлення скарг до Вищої кваліфікаційної комісії суддів.
Натомість неусвідомлення заявниками місця та ролі суду в кримінальному процесі, посилене ЗМІ, які можуть необ’єктивно висвітлити його перебіг, у більшості випадків безпідставно формує негативну думку в суспільстві щодо нібито нехтування суддями обов’язку із забезпечення неупередженого розгляду.
Частиною 4 ст.129 Конституції закріплено, що однією з основних засад судочинства є змагальність сторін, яка полягає, зокрема, у свободі надання ними доказів та доведенні їх переконливості. Важливою умовою забезпечення змагальності сторін є обов’язок суду, зберігаючи об’єктивність і неупередженість, створювати сторонам умови, необхідні для реалізації їхніх процесуальних прав та виконання процесуальних обов’язків (ч.6 ст.22 КПК).
Отже, з одного боку, суд під час розгляду повинен вирішувати лише ті питання, що винесені на його розгляд сторонами та віднесені до його компетенції. При цьому активність суду повинна бути зведена до мінімуму.
Водночас суд зобов’язаний постановити законний, обгрунтований, вмотивований та справедливий вирок, що відповідає фактичним обставинам кримінального провадження (стст.370, 411 КПК). Безумовно, повна пасивність суду унеможливлює правильну оцінку доказів, оскільки внутрішнє переконання грунтується насамперед на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, а не лише на наданих сторонами доказах.
Більше того, в практичній діяльності суддів виникають ситуації, коли для встановлення об’єктивної істини необхідно заповнити прогалини, допущені органами досудового слідства, перевірити нову інформацію щодо існування істотних для правильного вирішення справи обставин. Такі ситуації вимагають доказової діяльності сторін у справі. Разом з тим останні через різні причини, включаючи тактичні й стратегічні моменти, не завжди проявляють активність. Змодельована ситуація вочевидь демонструє її неоднозначність: судді потрібно лише оцінити наявні докази чи з власної ініціативи вжити процесуальних заходів для встановлення об’єктивної істини у справі?
Ініціатива не тягне за собою покарання
Підходи до цього питання як науковців, так і практиків неоднозначні. Так, із рішень Європейського суду з прав людини вбачається, що засади змагальності процесу не оцінюються крізь призму активної чи пасивної ролі суду.
Головним є реальна можливість сторін отримати рівні та достатні права для відстоювання власних позицій, незважаючи на те, яку роль при цьому буде відведено суду (рішення ЄСПЛ у справі «Джаспер проти Сполученого Королівства» від 16.02.2000, №27052/95, пп.50 та 58).
Законодавство зарубіжних країн диференційовано підходить до вирішення питання щодо меж пасивної діяльності суду в зіставленні з принципом змагальності. Так, ст.310 КПК Франції передбачає, що головуючий на власний розсуд і незалежно від думки інших суддів або журі «вправі вжити всіх необхідних заходів з метою встановлення істини». Активна роль суду в доказуванні характерна для кримінального провадження Австрії, Данії, Бельгії, Ліхтенштейну.
У країнах англосаксонської системи права, де принцип змагальності реалізується найповніше, сторони наділені обов’язком надавати докази, але активна роль суду першої інстанції не заперечується. Приміром, за cт.614 Федеральних правил США про надання доказів, суддя не обмежується фактами й доказами, отриманими за вибором сторін. Він вправі викликати й допитати додаткових свідків, експертів, призначити нову експертизу як за клопотанням сторін, так і з власної ініціативи.
Більше того, правило 611(а) встановлює, що суд повинен здійснювати розумний контроль над способом і порядком допиту свідків і поданням доказів, щоб зробити ці процеси ефективними для встановлення істини, уникнути непотрібної витрати часу й захистити свідка від роздратування й труднощів.
На необхідність виявлення судом певної активності у встановленні обставин кримінального правопорушення вказують і деякі положення КПК. Зокрема, відповідно до ст.321 КПК головуючий у засіданні забезпечує з’ясування всіх обставин, прибираючи все, що не має значення для кримінального провадження. Крім того, деякі судово-слідчі дії можуть бути проведені, зокрема, й з ініціативи суду, як-от: допит експерта (ч.1 ст.356 КПК); дослідження документів (ст.358); огляд на місці (ст.361); експертиза в порядку ч.2 ст.332; повторний допит свідка (ч.13 ст.352); одночасний допит (ч.14 ст.352 КПК).
Думка про виключно пасивну роль суду в дослідженні доказів на стадії розгляду спростовується:
• наявністю повноважень щодо включення питань до ухвали про проведення експертизи (ч.3 ст.332 КПК);
• можливістю ставити запитання під час допиту обвинуваченого (ст.351), свідків (ст.352), потерпілого (ст.353) чи експерта (ст.356 КПК).
Аналіз положень КПК виявляє певну неузгодженість між вимогами кодексу. Адже, з одного боку, суд має забезпечити з’ясування всіх обставин кримінального провадження та оцінку доказів за своїм внутрішнім переконанням, а з другого — він у більшості випадків обмежений ініціативою сторін. Попри цю законодавчу колізію, виключно суд залишається відповідальним за вирішення питань, передбачених ст.368 КПК. Однак у межах обставин, що підтверджені доказами, дослідженими під час розгляду.
Де пролягає межа активності суду?
Нормами чинного законодавства певною мірою регламентовано активність суду в доказуванні, проте не визначено її чіткої межі. Так, активність пов’язується із необхідністю перевірки доказів. Існує концепція заповнюваної активності суду в доказуванні: принцип змагальності не виключає необхідності всебічного та повного дослідження всіх обставин справи задля встановлення об’єктивної істини. Логічною є конкретизація доктором юридичних наук Юрієм Грошевим, що суд вправі (з огляду на публічно-правовий обов’язок) з власної ініціативи збирати докази, «якщо це необхідно для достовірного формування знання з питань, що підлягають вирішенню у вироку, причому ці правомочності мають реалізуватися в межах дослідження доказів, наданих сторонами».
Суд може винести рішення про винуватість особи лише на основі належних, допустимих, достовірних та достатніх у їх взаємозв’язку доказах (стст.94,370 КПК). Тобто він не має права в ім’я неупередженості жертвувати встановленням істини у справі й бути зв’язаним виключно доказами, наданими сторонами. Задля перевірки належності, достовірності та доступності доказів суд має право (повинен) одержувати нові докази, тим самим забезпечуючи з’ясування всіх обставин кримінального провадження.
Перевірка доказів є елементом доказування. Всі зібрані у справі докази повинні об’єктивно перевірятися шляхом їх аналізу, зіставлення з іншими, а також учинення додаткових дій з метою відшукання нових доказів, підтвердження або, навпаки, спростування тих, що вже зібрано у справі. Крім того, така перевірка проводиться для вирішення питання про достовірність, доступність, достатність та взаємозв’язок доказів у їх сукупності.
Отже, рівень активності суду має бути достатнім і необхідним для встановлення дійсних обставин кримінального провадження, а отже, винесення законного й обгрунтованого вироку або будь-якого рішення. Враховуючи, що саме на суд покладається відповідальність за законність та обгрунтованість рішень, він не може бути пов’язаний лише тією сукупністю доказів, які були надані сторонами кримінального провадження.
Звісно, активність суду доречна лише за умов низької активності сторін та неможливості постановити обгрунтований і справедливий вирок з урахуванням усіх обставин, що відносяться до предмета доказування.
Автор: ВОЛОДИМИР ПАВЛОВ, суддя Прилуцького міськрайонного суду Чернігівської області.
Джерело: http://zib.com.ua

Вернуться